Чесно кажучи, писати не хотілося. Та і зараз не особливо хочеться. Але після того, що сталося говорити уже немає з ким, тож це, очевидно, мій єдиний вихід.
Позбулася хлопця, послухалася голосу розуму. Він не кричав, не сварився, навіть запропонував спробувати іще. Це було майже як яблуко для Єви. Але я втрималася.
Не знаю, чи правильно вчинила, бо тепер усе болить немов мене били кілька боксарів і прямо по внутрішнім органам оминаючи шкіру. Але мозок каже, що це поганий розклад і толку із цієї справи все рівно не було б, особливо зважаючи на відстань, яка є між нами. Та іще і останні 2 тижні... мабуть, саме вони мене і добили. Ця постійна відсутність, постійна зайнятість, постійний поганий настрій і "я не можу тобі нічого розповісти". А іще розмова із мамою, яка в принципі нічого не дала, а лише повторила ту ж саму ситуацію, котра відбулася і 2 роки тому. Говорити їй про результат або чого я сьогодні говорю іще менше ніж зазвичай сил немає. Та і смислу немає: по-перше, вона не знала, що ми "зустрічалися", якщо це можна так назвати, по-друге, я вже зараз знаю, що вона мені скаже. "Сама винна" і "так воно було ясно із самого початку". Може і так, може і ясно. Але від цього легше не стає, бо мене зараз чомусь вивертає назовні, а поговорити про це немає із ким.
Вчора, правда, говорила про це із другом. Він, скоріше за все, єдиний, хто знав про мої стосунки. Намагався якось заспокоїти. По-своєму. Вчора - зміг. Сьогодні я сама і мене накриває.
Більше ніхто про це все не знав, тож і розказувати зараз іще комусь.... не знаю. не можу. просто не витримаю.
Сьогодні виникали думки повернутися. Але мозок каже "ні, візьми себе в руки". І я намагаюся слухатися. Або якщо не взяти себе в руки, то хоча б загнати в рамки. Сьогодні ось не плакала ні разу. Уже чудово. Навіть старалася сміятися з жартів. Навіть трохи виходило.
Дуже хочу обнімашок. Хоча б чиїхось. Бо роздирає зсередини. Обіцяних не отримала... відчуття, що треба вішати табличку "i need hugs" або щось у цьому роді і ти в університет. Боляче. Ідіотський мозок.