Люмінлес (Писання-мучання....)

[helga-victim]

Як це правильно оформлювати - я не знаю. Та і толку - все рівно ніхто не читатиме.
Загалом,
Назва(робоча) - Люмінлес (Божественне насіння)
Автор - я (Helga Victim)
Жанр - щось типу фентезі + психологія
Історія - моя, як і персонажі
присутні всякі символи типу значення імен і кольорів.

Перша або Вступ

Лежачи на ліжку Куро привідкрила повіки. Червоне сонце сідаючи за будівлі останніми променями злизувало із стелі візерунки покриття. Потім промені схудли і… зникли. Кімнату заповнили сутінки. Рожево-фіолетове небо потроху позбувалося багрянцю. Куро зітхнула і знову заплющила очі. Сліз більше не було, тільки щось давило із середини і не давало змоги навіть поворухнутися.
Дівчина знову згадала той день, і тугий клубок підкотився до горла. Останній день, коли її Юкі, її друга половина, без котрої Куро була ні д о чого непридатним створінням, загинула на полі бою.
Перед очима постало останнє видовище, що вона його запам’ятала…

…Того дня це була лише розвідка, бо хтось на базі повідомив про випадки викиду дивної плазми в четвертому секторі, схожої на продукти життя істоти класу D. Таку проблему міг вирішити загін звичайних агентів-людей, але Юкі сказала, що їй набридло сидіти на одному місці і варто розім’ятися. Куро добре пам’ятала як легковажно вони тоді збиралися на завдання, яку легку броню вдягали. Вони обидві. В той день дівчина вперше була настільки ж легковажною як Юкі.
Коли вони вийшли на двір, Куро не могла відвести погляду від того, в які кольори багряне сонце розмальовує біле довжелезне волосся Юкі, які химерні тіні кидають на її білосніжний костюм призахідні хмари, і відчувала, що те дивне почуття – це не просто дружба, прихильність або турбота. Те почуття, що зародилося в ній по відношенню до Юкі, її «ян», було більше схоже на кохання ніж на всі інші почуття разом узяті. Кохання до дівчини? У дівчини? Куро раз у раз переконувала себе в тому, що це лише захоплення, що зумовлене постійним перебуванням пари люмінлес разом, сплетенням їх духовної сили задля утворення нульових елементів енергії…
Та вона не могла не ловити себе на думці про те, що їй з Юкі добре…краще ніж будь з ким іншим.
Сонце майже сховалося за обрій, і завдання було виконано. Істота була надійно запечатана у ємності. Вони сміялися і говорили про дурниці, коли раптом стало надзвичайно тихо. Ущух вітер і не було чути щебетання пташок. Навіть трава не ворушилася. А Юкі продовжувала сміятися і ніби не помітила різкого контрасту тиші.
Куро повернула голову і на мить побачила його – істота класу А, один із стародавніх богів, що їх розбудили голови Союзу в своїй одвічній гонитві за силою і безсмертям. Зростом понад три метри, весь у чорній лускатій шкірі і укутаний грозовими хмарами. Велетенську голову увінчували неймовірного розміру закручені до низу роги. Незліченні очі горіли синім вогнем, криві ікла, що стирчали із напіврозкритої пащі, стримували смертельний віддих. Істота в ємності заскавчала. Стародавній бог простягнув свою жахливу руку із довжелезними пазурами, і Куро зрозуміла, що має відбутися. Вона ледве встигла розгорнути охоронне поле довкола них із Юкі, та хіба могло воно до з'єднання люмінлес в нульовий елемент їх вберегти? Як в сповільнених кадрах Куро побачила як із правиці бога вилетіла блискавка блакитного вогню, з легкістю пройшла крізь бар’єр і проштрикнула Юкі. Її очі здивовано округлилися, а сміх раптово обірвався. Куро з жахом побачила, як Юкі падає на землю, і кинулася до неї. Вхопивши її за руку дівчина встигла встановити контакт із свідомістю Юкі, що швидко вгасала, і звільнити енергію нульового елемента. Пролунав жахливий вибух, бог заревів страшним голосом, і…темрява. Куро знепритомніла…

…Темна кімната і молода на вигляд дівчина на ліжку. Куро не відкривала очі, але знала, що саме такий вигляд зараз і має. Скільки часу відняли в неї спогади? Півгодини? Годину? Вона не знала, не відчувала плину часу. Скільки часу вона вже служить організації? Сто років? Двісті? Тисячу? І що тепер буде, коли вона лишилася інь без свого ян?
Спогади. Такі вибіркові і такі суперечливі. Куро не пам’ятала жодної миті із своїх попередніх «життів», знала тільки, що тепер її заморозять в кріогенній капсулі до кращих часів. Часів, коли їй знайдуть нове «ян», часів, коли вона забуде про існування Юкі, забуде про все, що сталося. Чи були раніше такі випадки? Що сталося з її попередніми партнерами і чи були вони взагалі? Жодних спогадів, окрім боїв та чогось буденного. Жодних спогадів про людей, окрім Юкі.
Куро перевернулася на бік. В голові промайнув іще один спогад. Пригадалося, як опритомнівши вона виявила себе на базі. А кинувшись шукати Юкі – не знайшла жодних її слідів. Агенти здивовано дивилися на Куро, коли та питала про місце перебування № 08/137. Коли ж вона пішла до командира, то та сказала: «Номера 08/137 більше немає». Тож Куро лишалося тільки чекати….і чекати…і чекати…
Куро провела в ліжку кілька днів. Її тіло, що, на відміну від людського, живилося енергією партнера, без цього самого партнера потроху втрачало силу. В ній відбувався зсув балансу, власна енергія потроху ставала безконтрольною, вибухаючи в її тілі несподіваними спалахами.
На п’ятий день Куро почали готувати до замороження: кожного дня доводилося вживати гору різнокольорових пігулок та отримувати стільки ж ін’єкцій. Це мало тривати шість днів. На сьомий день була призначена дата заморозки.
Тіло Куро потроху переставало виробляти її енергію, пігулки та ін’єкції пригнічували її інь таким чином усуваючи необхідність в поглинанні енергії протилежної полярності. На шостий день підготовки Куро стала уже безвольним тілом, єдиним сенсором сприйняття оточуючої дійсності був зір. Але розплющувати очі не хотілося. На сьомий день її помістили в кріогенну капсулу і почали замороження. Температури Куро не відчувала, так само перестали працювати і очі. Єдине, що іще рухалося – мікроімпульси в мозку. Але і це було ненадовго.
№ 04/101 заморозили.
— — — — — — — — — — — —
Куро (яп.) - чорний
Юкі (яп.) - сніг

Друга

Друга
Раптом з'явилась свідомість. Одразу після неї явилася думка «Хто я?» і через півмиті матеріалізувалася відповідь «Куро». Вона відчула власне тіло, стукіт серця, видихнула. Дослідила свій стан і відчула певну слабкість. Привідкрила очі і побачила апарат штучного дихання. Зняла його і оглянула все навкруг.
Куро лежала на операційному столі, до її вен по прозорим трубкам надходили якість речовини. «Невже активатори», - подумала Куро і спробувала легенько поворухнути руками і ногами. Руки слухалися чудово, а от ніг вона не відчувала зовсім. «Мабуть, надто мало часу минуло, вони іще не діють в повну силу» - подумки зітхнула дівчина і знову заплющила очі. Але одразу після цього Куро пронизала думка, що змусила її рвучко сісти.
- Я все пам’ятаю, - тихо сказала вона в порожнечу.
Голос не слухався, замість слів тишу кімнати порушив шепіт, та це не змінило факту, що здивував Куро до глибини душі.
- Я все пам’ятаю, - так само тихо, але впевненіше повторила вона.
Перед очима Куро проминули всі спогади: її попереднє життя… Юкі… її смерть.
- Чому спогади не зникли? – спитала вона у порожнечі. – Мене ж заморозили… чи ні?
Куро знову лягла і заплющила очі. Почала звіряти спогади: знайомство з Юкі, її зовнішність, їхні завдання, особливо останнє, пригнічення її сили, замороження… і пробудження. Ніщо не зникло, ніщо не порушило логічних зв’язків у мозку, жоден імпульс не наткнувся на непорозуміння і відсутність відповіді. Звичайно, забування як властивість мозку було непритаманне Куро в силу відмінностей її мозку від людського… Але після перебування у кріогенній капсулі спогади із мозку люмінлес мали б зникнути… То чому?
Нарешті Куро почала відчувати ноги. Разом із цим прийшло відчуття голоду. Це означало одне – почала вироблятися її енергія інь… і ця її сутність вимагала ян.
Куро сіла і звісила ноги з столу. Ніхто не приходив. Апаратура працювала, активатори і інші невідомі суміші продовжували надходити до організму пробудженої, але ніхто не приходив. Голод става усе сильнішим, але ніхто не приходив.
Куро це нервувало в звичайній ситуації її мали б познайомити із новим партнером, але поруч нікого не було. Вони мали б уже звикати одне до одного, але Куро не було до кого звикати. Вона перебувала в абсолютно порожній кімнаті, а її, здається, ніхто і не збирався навідати.
Куро напружила слух намагаючись перевірити коридори та оточуючі бокси на чиюсь присутність, але відразу відчула, що це занадто. Вона давно не їла. «Точніше – ніколи у цьому житті. Хоча чи можна називати це так, якщо я досі все пам’ятаю?» - подумки сказала собі Куро і заплющила очі. Це трохи зменшило витрати сил, але результат був незмінним – навколо ні душі. Куро зітхнула. Аж раптом! Дивний сплеск чиєїсь енергії. Так близько! Такої знайомої, що Куро ледь не задихнулася… Не може бути!
Вона скочила на ноги, повисмикувала із вен капельниці і побігла туди, звідки… де вона могла б зустріти… Не турбуючись про власні сили Куро вибігла у коридор і озирнулася. Джерело енергії рухалося праворуч, і вона помчала по коридоку за ним. Поворот… іще один… швидше… Після наступного поворота Куро вдалося на півсекунди побачити нічного гостя. Майнуло довжелезне біле волосся, і переслідувачка зупинилася мов вкопана. Видіння зникло.
- Не може бути… Як? Як це сталося? – задихаючись спитала вона саму себе. – Але ж…
Куро не йняла віри своїм очам. Невже це все лише привиділося? А якщо ні? Адже таке марилося так часто… На негнучких ногах вона підійшла до місця зникнення видіння. Там були двері. Іще більше слабнучи через використання енергії вона відчула чиюсь присутність усередині. І увійшла.
Невеличка кімнатка, темна, освітлена єдиною лампою на єдиному столі, що стояв посередині. За столом сиділа Командир, а в сутінках кімнати іще хтось намагався приховати свою присутність. Куро і не помітила б цього «когось» якби її темна сутність так сильно не прагнула сплесків енергії, що проривалися крізь ментальний бар'єр невідомої особи. Але мозок її цього не розумів, тож відчувала сторонню присутність лише підсвідомість.
- № 04/101, ти якраз вчасно. Із успішним розмороженням тебе, - відволікла на себе увагу дівчини Командир.
- Дякую, пані, - коротко кивнула Куро.
- Ти мала б прийти пізніше, - зітхнула сама до себе Командир. – Що ж, сідай.
Вона вказала на стілець по інший бік столу. Знехтувати прямим наказом безпосереднього начальника Куро не мала права. Вона сіла і опинилася в освітленій ділянці кімнати. Командира вона бачила лише частково як і завжди. Не зважаючи на чутливість рецепторів люмінлес, Командир завжди знаходила спосіб не показувати своє лице, навіть на особистих зустрічах. Достатньо було показати Куро, що вона справді Командир, а не фальшивка.
За стіною боксу почувся тупіт він наближався до дверей, і Куро його чудово чула майже не напружуючи слух. Через півхвилини двері розчахнулися і на порозі постав розхристаний чоловік в білому лікарняному халаті.
- Пані Командир! Дозвольте звернутися! – захекано прокричав він і, важко дихаючи, спробував виструнчитися.
Командир холодно на нього поглянула, і збуджений чоловік прийняв це за згоду.
- № 04/101! Зразок… - він повернув голову, побачив Куро і здивовано завершив: - … зник…
- Пане Чіро, - пролунав крижаний голос Командира. – Дозвольте запитати: у якому воїнському чині Ви перебуваєте?
- К-капітан у запасі, пані, - затинаючись промовив той. – Солдатський жетон 03АВ88-61DF90…
- Так ось, капітане Чіро, Ви маєте знати як вести себе у присутності осіб вищого чину. Дозволю собі нагадати, що я окрім всього Ваш безпосередній начальник.
- Винен, пані.
- Отже, Ви хотіли повідомити мені щось важливе?
Командир очікувально дивилася на нещасного капітана, а бідолага стріляв очима то на неї, то на Куро. Врешті він виструнчився і доповів:
- № 04/101 успішно пройшов розмороження і доставлений для надання подальших інструкцій.
- Показники?
- Всі показники… гм… перебувають у межах норми стандартного зрізу поширення…
- Досить! Говоріть нормальною мовою! Вони у нормі? – Командир напружилася.
Куро бачила як пальці Командира нетерпляче стиснулися на підлокітнику крісла, хоча ззовні вона і видавалася спокійною. «Отже, щось могло піти не так, - розмірковувала Куро. – І командир цього явно боїться».
- Так-так, пані, вони у нормі, - пробелькотів капітан Чіро.
Командир ледве чутно зітхнула з полегкістю. Знизилась частота її пульсу, тиск повернувся до норми. Куро вирішила не слідкувати більше за такими змінами: це відбирало рештки сил, тож їсти хотілося усе сильніше.
- Але вона голодна, - тут таки додав капітан. – Якщо їй зараз же не надати дозу полярно протилежної енергії, то № 04/101 почне зворотній перехід у…
- Капітане Чіро!
Куро підвела очі на Командира. Навіть без дослідження її пульсу було помітно знервованість: подих став тяжким і поривчастим, суглоби пальців на підлокітниках побіліли – так сильно Командир їх стисла. «Чого Ви так нервуєтеся, пані? – подумала Куро. – Невже капітан Чіро ледь не бовкнув щось зайве?».
- Винен, пані. Я лише мав на увазі перехід у слабкий, апатичний і нестабільний стан.
Командир зітхнула. «Вона справді не хотіла показувати ці емоції чи все це лише якийсь трюк?» - Куро чула як ритм дихання Командира знову змінився.
- Чудово, Ви вільні, - вона відповіла на уклін капітана легким кивком і одразу переключила всю свою увагу на Куро. – А ми іще поговоримо.
Капітан вийшов. Нечутно зачинилися двері боксу. Командир продовжувал незмигно дивитися на Куро. «Що Вам треба?» хотілося запитати їй, але дівчина не могла собі дозволити таку поведінку щодо керівника, тож залишався лише один вихід – чекати. Чекати як тоді, після смерті Юкі, коли вирішувалася її доля. Чекати невідворотного.
Нарешті Командир заговорила:
- № 04/101, я маю до тебе кілька питань і наказую відповідати мені правду.
- Так, пані, - кивнула Куро.
- По-перше, як тебе звуть? – елейним голосом спитала Командир.
Куро вловила небезпеку в повітрі. Правильні відповіді – які вони? Говорити правду чи довіритися власному чуттю? «Ці питання… я вже чула їх раніше. І відповідала на них» - подумала вона і врешті сказала:
- Не знаю.
- Скільки тобі років?
- Не знаю.
- Звідки ти?
- Не знаю…
Подібні питання продовжувалися іще хвилин п'ятнадцять, і з кожною новою відповіддю Командир усе більше і більше заспокоювалася. «То Вам потрібен абсолютно незасмічений спогадами мозок і рефлекторні навички ведення боїв, - подумалося Куро. – Таке завжди вдавалося… тоді чому цього разу не вдалося? І чому враження, що не одна я знаю про збій?»
Допит продовжувався, голод Куро ставав усе сильнішим і сильнішим. «Минулого разу це все відбувалося після поглинання їжі… невже нікого не знайшли? Тоді навіщо було мене взагалі розморожувати?» - подумала виснажена дівчина. Через мить Командир припинила допит.
- Достатньо. Все ніби то в порядку. Не розумію… чому вони хвилювалися, - пробурмотіла вона сама до себе.
Врешті вона встала і пішла в напрямку до виходу з боксу. Навіть своїм повним неконтрольованої енергії інь мозком Куро майже без зусиль відчувала яка пружна в Командира хода, як спокійно б’ється серце… яка вона спокійна і задоволена. В дверях боксу Командир озирнулася на дівчину, що все іще сиділа на стільці в колі світла від єдиної лампочки, а потім сказала дивлячись в темряву убік від Куро:
- Вам обом час їсти.
І вийшла.
Таємнича особа в тіні кімнати нарешті перестала приховувати свою присутність і стримувати енергію. Потоки ментальної спеки стрімко хлинули прямо на Куро, і вона відчула як сильно від них пече шкіру. Підсвідомість взяла контроль над свідомістю дівчини. І над енергією, котра за час допиту заповнила Куро по самі вінця. Крізь напівнепритомний стан вона відчула, що її власна холодна енергія виривається назовні, змішується з енергією чужинця і стає ідеально теплою, ніжним оксамитом огортаючи їх обох. Справжній екстаз. Куро стала поглинати отриману суміш так, ніби не їла до цього ніколи в житті.
Коли нарешті свідомість дівчини взяла контроль над ситуацією, вона зрозуміла, що коктейль енергій і справді ідеальний («Де ж вони знайшли такого смачного люмінлес» - промайнуло в Куро в голові)... а смак настільки… знайомий…?
Ця думка охолодила її і відсунула голод на задній план. Куро придивилася до особи, що потроху поглинала цей коктейль разом із нею, при цьому все рівно залишаючись в темряві. Але відсутність прийнятного джерела світла для Куро, яка щойно поїла, не була перешкодою. Дивлячись у пітьму, в якій жодна звичайна людина не побачила б навіть розмитого силуету, вона до найменших дрібниць, до порошинок бачила абсолютно все. Люмінлес напроти міг більше не ховатися, бо Куро прекрасно бачила довжелезне пряме біле волосся і дивовижні ясно-блакитні очі, котрі вона знала краще за будь-кого іншого.
Здивування вирвалося із грудей Куро разом із видихом:
- Це справді ти?!